Як можна стверджувати, що коштів на створення СМ немає, якщо відсутня чітка аргументація, скільки саме на це потрібно грошей?
На одному з круглих столів, присвячених проблемам суспільного мовлення, один-єдиний аргумент – відсутність коштів – застосовувався для припинення дискусії. Мовляв, якщо немає коштів, то про що ж говорити? Перекладемо ситуацію на побутовий рівень. Коли дитина просить: «Мамо, купи морозива!» – можна відповісти щось на зразок: «Ні, ти застудишся». Але в такому разі дискусію буде продовжено: «Ні, я здоровий!» або «Ні, я буду їсти його повільно!». І так до нескінченості. А от якщо відповісти: «Ні, синку, немає грошей», – кожна розумна дитина припинить сперечатися. Бо як немає грошей, то де ж їх узяти.
Так само і з суспільним мовленням. Можна говорити, що у нас немає політичної волі, зацікавленості суспільства і так далі, але це все – лише приводи для дискусії. І досвід останніх чотирьох років (починаючи від журналістської революції) доводить, що охочих долучитися до неї не меншає. Але коли восени минулого року Андрій Шевченко зауважив, що навряд чи в Україні найближчим часом буде створено систему суспільного мовлення, оскільки на це просто немає коштів, дискусія якось ущухла. Бо дійсно, звідки ж йому взятися, як немає коштів?!
Утім, як можна стверджувати, що коштів на створення суспільного мовлення немає, якщо відсутня чітка аргументація, скільки саме на це потрібно грошей? Може, не так і багато, як нам здається зараз, коли ми орієнтуємося на витрати комерційних каналів? Я думаю, що тут треба йти в протилежному напрямку: спочатку визначити, якою має бути місія суспільного мовлення, і – виходячи з цієї місії – якою має бути програмна концепція. Потім уже оцінити, скільки потрібно коштів на дотримання саме цієї програмної концепції, а тоді вже починати думати над тим, де їх брати. Бо ті суми, які зараз називаються, дещо теоретичні.
Щодо джерел фінансування. В економіці дуже детально сформульовано теорію фінансової незалежності. Так от, кожне потенційне джерело фінансування суспільного мовлення ми маємо оцінювати перш за все з позиції – чи не створює воно небезпеки залежності суспільного мовлення. А таку загрозу створює і реклама, і державне замовлення. До речі, якщо в нас із кожним новим законопроектом пропонується все більше обмежити кількість реклами на комерційному телебаченні і радіо, то, мабуть, і для суспільного мовлення така тенденція має бути прийнятною. Тобто, на суспільному мовленні взагалі не має бути оплачених сюжетів, а може лише безоплатно поширюватися соціальна реклама та передвиборна агітація.
На одному з останніх засідань Комітету з питань свободи слова та інформації н. д. Нестор Шуфрич на підтримку власного законопроекту про зменшення кількості реклами на телебаченні і радіо запропонував за свій власний рахунок (зі своєї депутатської зарплати) профінансувати соціальне дослідження: чи хоче аудиторія дивитися рекламу на безплатному телебаченні, чи згодна платити за телебачення без реклами. Я думаю, треба нагадати пану Шуфричу про цю обіцянку і попросити, щоб, оскільки вже він однаково буде витрачатися на таке дослідження, то може б його не обтяжило додати до анкети ще одне запитання: чи готова аудиторія платити за суспільне мовлення і якщо так, то скільки.
Щодо державного замовлення, то замовник програми (не має значення – приватний рекламодавець чи державний орган, що прагне висвітлити власну діяльність) завжди має можливість контролювати її зміст. Варіантів багато – від тиску через моральний обов’язок «віддячити» вигідному замовнику до маніпулювання зі строками платежів і розрахунком кошторису. Це – один момент. І другий момент. Незалежна асоціація телерадіомовників завжди дотримується тієї позиції, що всі форми власності є рівними, в тому числі щодо участі у тендерах на виконання державного замовлення. І таким чином не можна гарантувати суспільному мовленню певної частки коштів – щоразу вона має визначатися за тендерними процедурами.
І ще одна думка з приводу джерел фінансування суспільного мовлення. Якщо ці джерела мають комерційний характер – так, як реклама чи замовлення – вони спонукають суспільного мовника створювати комерційні сюжети. Це абсолютно природній наслідок долучення до ринкових відносин і конкуренції з комерційними каналами за рекламні бюджети. Якщо ми допустимо створення такої ситуації, то матимемо ще один комерційний канал із дивною назвою «Суспільне мовлення». На мій погляд, є лише три прийнятних джерела фінансування суспільного мовлення, які, звісно, можуть залучатися комплексно: абонентська плата, державний бюджет (за умови виділення цих витрат в окремий рядок) та відрахування (збір) із комерційних каналів.
Ольга Большакова, керівник програми законодавчих ініціатив Незалежної асоціації телерадіомовників
http://www.telekritika.ua